Єгор Бенкендорф: Цивілізація завдає шкоди. Але якщо зараз якийсь дивак почне їздити в місті на конi, він, на жаль, не врятує світ

Напевно, від телевізійного продюсера не варто вимагати глибокого знання історії. Однак коли досить молода людина формує своє бачення історії, керуючись винятково шкільними підручниками радянської доби чи безапеляційними переконаннями політиків, які застрягли в учорашньому дні, це дещо спантеличує. Спілкуючись із Єгором Бенкендорфом, виконавчим продюсером телеканалу «Інтер», з одного боку переймаєшся симпатією до його внутрішньої інтелігентності й по-доброму безшабашного, мистецького мислення. З іншого ж боку, виникає асоціація з дівчиною-аспіранткою з кінофільму «Покровські ворота», яка бігала і розповідала про себе щось на кшталт: «Я такая вся необъяснимая, непредсказуемая такая!». Пропонуємо вам познайомитися ближче з цією безперечно творчою, а тому вочевидь суперечливою людиною.

- Ваша бабуся за радянських часів створювала чи не найпопулярніший на той час телевізійний продукт. Чи надається до порівняння радянське телебачення і сучасна телевізійна індустрія?

- Моя бабуся була головним режисером «Блакитних вогників». Щоправда, тоді вона мала прізвище не Бенкендорф, а Озерська. Мати німецьке прізвище в ті часи було складнувато. Радянське телебачення, звісно ж, було більш тоталітаризованим, але водночас i добрішим. Крім того, воно було чітко спрямованим на конкретну аудиторію. Скажімо, я страшенно любив програму «Спокойной ночи, малыши». Ця дитяча програма, крім того, що завдяки добрим мультикам справляла виховний ефект, ще й дисциплінувала: подивився казку - спати. Зараз у гонитві за рейтингами телебачення постає в не надто привабливій формі. Мало того, я сам роблю якісь цинічні, огидні шоу, які труять і отуплюють наш розум. (Єгор промовляє це з якоюсь цинічно-винувато-наївною посмішкою, ніби хлопчисько, який розповідає про те, як він тягав кота за хвіст. - Авт.) За радянських часів на телебаченні не було такої жорстокої конкуренції, тому воно мало просвітительську місію. На жаль, зараз розумні, гарні, якісні фільми чи передачі приречені не мати рейтингів, себто будуть провальними.

- Кішки не шкребуть на душі від причетності до такої не вельми моральної справи, яка збиває людей зі шляху праведного?

- Іноді роблячи нескінченні проекти для рейтингів, часом і умовляти себе доводиться. Скажімо, коли ми робили проект «Шанс - модель», перший проект, який дивилися мами, нам говорили: «Боже ж мій, що за жах! Як ці гадюки знущаються над дівчатами, та як вони можуть!». Я тоді заспокоював себе тим, що в нас не було часу на розкрутку цього проекту, і в першому «Шансі» всі були злі, гидкі й противні (власне, тому цей проект і вдався). А потенційні телеглядачі переповідали одне одному, як огидні члени журі збиткуються над бідолашними талановитими дівчатами. Завдяки таким розмовам і пліткам зростав рейтинг програми, тож не потрібно було жодної додаткової реклами. Але в цьому проекті був істотний позитив. Навіть тих учасниць, які не потрапили у фінальну п'ятірку чи навіть у десятку-двадцятку, хтось та й помітив. Для решти учасниць цей проект був певним поштовхом до успіху і допоміг їм якось визначитися в житті.

- Нав'язування несформованій людині стереотипів про те, що життєвий успіх та й просто щастя може бути пов'язане лише з публічністю, з телебаченням та іншим шоу-бізнесом перетворює телевізійників на таких собі мізантропів-ніцшеанців, які керуються життєвим принципом, що тих, хто падає, слід підштовхнути... Адже складно сказати, що сучасне телебачення плекає в людей високі моральні якості.

- Ми робили серйозний проект «На лінії вогню». Це проект іміджевий, але далеко не рейтинговий. Робили багато інших якісних і серйозних проектів. Та поки на «Інтері» йде якийсь розумний, «високочолий» проект, на інших каналах показують релаксивну тупу веселуху, яку переважна більшість глядачів дивиться більш охоче. Життя триває, маховик запущено. Раніше в містах більше було карет, запряжених кіньми, ніж автомобілів, не було літаків, які утворили озонову діру. Так, цивілізація завдає шкоди. Але, якщо зараз якийсь дивак почне їздити в місті на конi, він, на жаль, не врятує світ.

- Зараз гумор, яким годують нас різноманітні шоу, спрямований на всі вікові категорії одночасно, але до універсальності йому далеко. Внаслідок цього жарти, які нам пропонують (особливо російські шоу), виходять або зовсім несмішні, або такі, що примушують червоніти перед власними дітьми чи батьками.

- Якщо раніше наш «телевізійний» гумор і російський практично нічим не відрізнялися, то з кожним роком ця різниця відчувається все більше. Напевно, все-таки національні особливості проявляються. Особливо це видно у виступах КВК. Росіяни все більше обмежуються жартами про українців і зациклюються на приколах «про хохлов». Така одноманітність набридає, і це особливо позначається на рейтингах. Українські «веселі і кмітливі» все впевненіше випереджають росіян у рейтингах. З часу розпаду Радянського Союзу ми стали різними людьми і особисто мені ближчий наш, український, гумор.

- На «Іграх патріотів» ви роздавали всім членам української команди по жменьці насіння і по шматочку сала - це був більше гумор, чи вручення цих національних «фетишів» мало інше завдання?

- Я просто хотів підняти дух. Років 16 тому я працював у Польщі на лісоповалі, заробляв свій початковий капітал. Попри те що я цілком російськомовна людина, шукав українські пісні по радіо, яке шипіло і шкварчало, і майже неможливо було розібрати слів. Але ми сиділи з другом, пили чай і мало не ридали від розчулення та ностальгії. Щось подібне було i з «Іграми патріотів». Я тоді мав можливість ще раз переконатися, які все-таки різні українці і росіяни. Члени української команди скрізь ходили разом, прокидалися одночасно, харчувались однаково, незважаючи на те, чи людина є мегазіркою, чи ні. Росіяни тусувалися по двоє, по троє. Десь за тиждень, коли в людей почала з'являтися ностальгія за батьківщиною, я й роздав їм по шматочку сала, часничок, цибульку, і цей жарт, хоч як це дивно, ще більше об'єднав нашу команду.

- Сало носили на шиї як оберіг?

- Ні, його всі з величезним задоволенням з'їли.

- Вас характеризують як прихильника доброго й світлого гумору. Кажуть, ви просто не можете жити без жартів. Те, що ви були радником Дмитра Корчинського на президентських виборах i допомагали Наталі Вітренко, - це так само через любов до жартів?

- Ні, це не жарт, - морщить чоло Єгор. - З Дмитром ми друзі. Ми багато спілкуємося, ходимо разом по гриби, стріляємо по тарілках і таке інше. З Наталею Вітренко ми свого часу хотіли зробити проект, але це нам не вдалося, бо проект виходив занадто заполітизований. Але багато позицій цього політика я підтримую і чимало їй допомагав. Зараз я продовжую з нею дружити, шаную як людину і шкодую, що її партія не пройшла до Верховної Ради. Прикро, що їй створили імідж такої собі «безумної» жінки... Насправді Вітренко страшенно емоційна людина. І якби вона ввійшла у Верховну Раду - це всім було б на користь. Не таємниця, що політика - не лише бізнес, а й просто брудна справа. А Верховна Рада - таке собі болото: посварилися за щось, покричали, потім домовилися - і болітце знову спокійне. Наталя Вітренко не давала б цьому болотові заспокоїтися, вона заважала б непорядним депутатам використовувати парламент у приватних інтересах.

- Які у вас з нею найсуттєвіші точки перетину: ідеологічні, світоглядні?

- Насамперед - це російська мова як друга державна. Я намагаюся вчити українську, але мені тяжко це дається. А розмовляти суржиком я не хочу, не хочу псувати мову. Чому ви смієтеся?

- Надто часто доводиться писати про цю малопереконливу «відмазку» стосовно «псування солов'їної мови». Можна подумати, що російська мова на території України - це не суржик? Як на мене, чистота мови - справа особистої гігієни: захоче людина мати чисту нижню білизну, вона її мінятиме, захоче розмовляти чистою мовою, вона докладе зусиль, щоб її опанувати...

- Але ж в Україні сорок відсотків населення спілкуються російською!

- Щось у вас зі статистикою не зовсім добре. Крім того, а що, як українські поляки, німці чи євреї захочуть своїм мовам надати статус державних?

- Росіян в Україні більше...

- Як симпатик Наталі Вітренко ви мусили б відчувати ностальгію за Радянським Союзом?

- М-ммм... Чесно кажучи, не відчуваю. Хоча в Радянському Союзі було багато позитивного. Не заперечую, було багато й страшних явищ. Мені імпонує в тій епосі те, що була жива така категорія, як совість. Зараз люди перетворилися на механізми.

- З Росією возз'єднатися не кортить?

- Ні. Я побував у більш ніж п'ятдесяти країнах світу. Ніде, крім України, я не уявляю свого життя. Нещодавно я отримав пропозицію працювати на російському телебаченні. Мені пропонували там величезні гроші: значно більше, ніж двадцять п'ять тисяч доларів на місяць. Я відмовився.

- Як ви прокоментували б так часто повторювані слова Володимира Путіна про те, що Росія - скрізь, де розмовляють російською мовою?

- Не знаю, мабуть, ніяк не прокоментував би. Америка ж не скрізь, де розмовляють англійською? А російська мова в Україні відрізняється від російської мови в Росії.

- Відповідь не надто переконлива, але будемо вважати, що вона приймається. Ви представник старої графської родини. Цікаво, напевно, копатися у своїй генеалогії?

- На свій сором, я не надто обізнаний з історією роду Бенкендорфів. На жаль, я був «дворовою» дитиною, на відміну від своєї сестри, яка встигла почути безліч родинних історій від нашої бабусі. Зараз, коли бабусі не стало, я розумію, наскільки мені бракує тих розповідей. Чи не найвідоміший мій пращур - Олександр Бенкендорф, начебто через якого загинув на дуелі Пушкін. У школі один хлопець якось сказав мені: «Бенкендорфе, я тобі Пушкіна не пробачу!».

- «Ти мнє єще за Севастополь отвєтішь»?..

- Так, щось на зразок цього... Насправді Бенкендорф був освіченою, шляхетною людиною. Якби він послав поліцію на справжнє місце дуелі, про яке він знав, то, як на ті часи, знеславив би Пушкіна. Крім того, він зробив незрівнянно багато для російської імперії у царині наведення правопорядку, в жандармській справі.

- На зміцнення російської імперії попрацювало чимало інородців... Чи не могли б ви розповісти історію фотографій у вас за спиною?

- А-а-а, то... - дещо знічено промовляє телевізійник.

За спиною Єгора стоїть розцяцькована скринька з нагородним наручним годинником, на відкинутій кришці якої у різьбленій рамочці - портрет нинішнього президента Росії. Далі світлини: Бенкендорф із Путіним, Бенкендорф із Жириновським, Бенкендорф - у щільних обіймах із Кучмою (просто сімейна ідилія), Бенкендорф із Зінченком.

- Годинник від Владіміра Путіна - це нагорода за проект «На лінії вогню». Я пишаюся цим проектом. Адже, пропустивши проект через «родові труби» своєї хворої уяви, його починаєш любити, мов дитину. А сфотографувався із президентом Росії під час його приїзду до України, тоді «Інтер» забезпечував ефір. Чесно кажучи, я був у захваті від нього і дуже шаную Путіна як лідера і як живу людину. Він потужний, розумний, інтелектуальний і, що найголовніше, без жодної «розпальцьовки», притаманної багатьом людям, які досягли високого суспільного становища.

- Просто «дєдушка Лєнін» якийсь...

- Не знаю, яким був Лєнін, але Путін дуже багато робить для Росії. І я ним пишаюсь, як «мускулом». Ви, може, мене не зрозумієте й засудите...

- Судити - не моя компетенція, можу лише дивуватись.

- ... Так от, я пишаюся також особистим знайомством із Леонідом Кучмою. Це моя думка, яку в мене ніхто не зможе відібрати. Вважаю, що Кучма дуже багато зробив для України.

- Принаймні, коли Кучма виступав по телевізору, це мало вигляд правдивого гумористичного шоу, якого, і в цьому я з вами солідарна, зараз бракує.

- Він був справжнім політиком, якому вдавалося лавіювати «між крапельками», вдавалось нікого не зіштовхнути лобами, як трапилося це під час Помаранчевої революції. Жодним чином не хочу образити людей, які стояли на Майдані: я ними щиро пишаюся, бо не чекав від свого народу такої колосальної активності. Але мені не подобалося, коли мої друзі під час революції категорично засуджували мою думку, мої переконання, вважаючи свої переконання єдино правильними. Для мене неприйнятно і дуже прикро, коли дружні стосунки промінюють на якісь ефемерні політичні ігри. Я тоді навіть жартома оголосив себе «самовисуванцем у президенти України», зібрав 500-600 осіб друзів, ми зробили помаранчево-синій прапор із написом «Єднає справа Бенкендорфа» і пішли на Майдан. Там я виголосив промову про те, що чоловік із дружиною не мають спати на різних ліжках лише тому, що один «синій», інша «помаранчева». На жаль, зараз політика - це або захист власних інтересів, або засіб накопичення капіталу. На благо людей вона поки що не працює. В міськраду люди пробиваються, щоб заробити грошей, а у Верховну Раду - щоб захистити свій капітал. Можливо, я зараз висловлю думку, яка не додасть мені однодумців. Нехай політик краде, але якщо він водночас і підніматиме економіку свого регіону, то його існування буде цілком виправданим і позитивним явищем.

ДОСЬЄ «УМ»
Єгор Бенкендорф, 1974 року народження, виконавчий продюсер телеканалу «Інтер», член партії «Русько-Український Союз» (РУСЬ). Автор і продюсер програм «Объегорки», «На лінії вогню», «Весілля», «Народна платформа», «Особливості національного застілля», продюсер-оператор фільму «11 вересня», продюсер програм «Український герой», «На розі Хрещатика й Дерибасівської», «Золотий гусак», «Шиканемо», «Шанс.Model.ua», «Шанс.Model.ua2», міжнародного проекту «Інтерсітес» (шоу «Ігри патріотів») та інших. Співпродюсер програми «Русское чудо», яка потрапила до Книги рекордів Гіннесса як найтриваліша зйомка прихованою камерою.

Його батько - відомий кінорежисер («Бандитський Петербург», «Європейський конвой», «Хіппініада, або Материк кохання»). Бабця Єгора - Ельвіра Олександрівна - режисер відомих «Блакитних вогників» на радянському ТБ. Пращур телевізійника, граф Олександр Христофорович Бенкендорф (1781-1844) брав участь у придушенні повстання декабристів, ініціатор створення і шеф корпусу жандармів, головний начальник Третього відділення.